воскресенье, 9 ноября 2014 г.

Політичний устрій Київської Русі у Х -- першій половині ХІ ст..Тема друга.



Упродовж періоду володарювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого завершується розбудова держави. Завдяки їхнім зусиллям було зламано спротив місцевої племінної знаті. Вся повнота влади в центрі й на місцях зосереджувалася в руках родини Рюриковичів.





Спостерігалося зміцнення монархічної форми правління, чому сприяло запровадження християнства.

Діяльність великих князів спрямовувалася на зміцнення єдиновладдя
(одноосібної влади) та централізацію держави. Утверджувалася ідея старійшинства когось із князів роду Рюриковичів, що надавало йому право на верховну владу (київський стіл) в Русі. 


Заповіт Ярослава передбачав передачу верховної влади старшому з його синів, тобто київським князем мав послідовно ставати кожен із братів у порядку старшинства. Важливу роль в управлінні державою продовжувала відігравати князівська рада; досить помітним залишався вплив дружини.


Київська держава належала до ранньофеодальних держав середньовічної Європи. За формою правління це була монархія, бо на чолі держави стояв великий князь, який видавав закони, здійснював управління державою, керував військом, вершив суд.

Великий князь був головою держави, забезпечував діяльність усіх органів управління і вважався символом державної стабільності. Влада князя була необмеженою й залежала від його авторитету. 

Військову підтримку діяльность князя забезпечувала дружина, що перебувала у васальній залежності від нього. 
Вона поділялася на старших дружинників, які отримували від князя за свою службу землі, і молодших, які отримували платню або частину здобичі.

При князі існувала князівська рада, до складу якої входили бояри, старші дружинники, представники міської знаті й вищого
духовенства.

Князівська рада — дорадчий орган при великому князі київському, що походить від східнослов’янських племінних рад старійшин.



Певне місце в системі державного правління посідало віче. 
Цей орган влади зберігався як залишок старих відносин і продовжував
слов’янську традицію племінних зборів. Волевиявлення віча мало на меті довести думку народу до великого князя київського або його намісників. Проте роль віча за доби існування на Русі централізованої монархії була досить незначною.

Отже, 
наприкінці X - у першій половині X I ст. відбувалися процеси утвердження монархічної форми правління й постання держави як імперії.


Становлення феодальних відносин. Основні верстви населення.
У країнах Центральної та Західної Європи Середньовіччя стало періодом становлення феодальних відносин. 
За часів Русі феодальне суспільство сформувалося також у східних
слов’ян.
З кінця X ст. прискорюється утвердження  феодальних відносин.

Формування приватної земельної власності на Русі протягом ІХ-ХІІ ст. відбувалося складним шляхом. 
У ІХ-Х ст. це було «окняжіння» общинних земель, яке робило вільних общинників залежними від князя, примушуючи сплачувати йому податки. Згодом великі князі почали роздавати «окняжені землі» підвладним місцевим князям, боярам спочатку у формі «кормлінь» за службу, а згодом у формі земельного жалування.

Саме з цих розподілень і формувалася феодальна вотчина.

Феодальна вотчина— спадкове феодальне землеволодіння, в якому використовувалася праця залежного селянства.  і яке можно було передавати у спадок.

У вотчині вироблялося все необхідне для життя так само, як і в селянському господарстві. Таке господарство називалось натуральним.

Натуральне господарство -- це господарство при якому вироблялось все необхідне для життя ; продукти і речі виготовлялися не для продажу, а для власного споживання.

Соціальна верства — велика група людей, становище якої в суспільстві визначається певним обсягом прав і обов’язків

Панівні верстви населення .




З прийняттям християнства й утвердженням Київської митрополії започатковується процес формування нової верстви суспільства - духовенства.

Духовенство переважно утримувалося за рахунок десятини, що збиралася на користь церкви. Зміцнювалися позиції «людей війни», які становили еліту суспільства. 
Набуває рис середньовічної верстви селянство, а з розвитком міст формується соціальна група міщан.


Форми залежності селян .
Селяни перебували у залежності від боярина або князя, але разом із тим, за деяким винятком, мали свої земельні наділи та вели своє господарство. 

Форми залежності селянина від боярина чи князя були різними: 
смерди працювали у господарстві князя, 
люди — колишні общинники — поступово ставали залежними від бояр, 
закупи працювали за грошову позичку (за купу), 
рядовичі працювали за договором (рядом), 
холопи не мали свого господарства, перебували у повній залежності від господаря, 
челядь — це жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі.

Залежні верстви населення.




Селяни потрапляють у залежність від землевласників, що зумовлює
формування нової системи податків і повинностей.


Кінець X ст. ознаменувався прискоренням процесу формування
середньовічнихфеодальних  суспільних відносин.

Господарство Київської Русі.
Упродовж усієї історії давню Русь-Україну відзначав стабільний соціально-економічний розвиток. 
Основою господарства лишалося землеробство. 
Воно було орним — підсічним або перелоговим. Через це досягалися стабільні в цілому врожаї. 

Досить різноманітним були сільськогосподарські знаряддя праці: плуги, рала з широкими та вузькими лезами; одно-, дво- та тризубі сохи; борони, мотики, заступи, коси, серпи тощо.
Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох, коноплі, льон. 
Продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення. Високорозвинене землеробство, багатющі пасовиська й сіножаті давали можливість утримувати велику кількість худоби.

За часів Русі-України значних успіхів досягли ремесла. У Київській державі вчені нараховують 60 видів ремесел. 

Найпоширенішими та найрозвинутішими були чорна металургія та металообробка. 

Залізо плавили у спеціальних печах-дом- ницях протягом 8-10 годин; при них були кузні, в яких із сирцевого заліза виробляли метал, придатний для виготовлення різних предметів.

Високим рівнем майстерності відзначалися «ковалі по злату та сріблу»: виготовлені ними діадеми, барми, колти, намиста користувалися повсюдною славою.

Майстерність давньоруських ремісників здобула міжнародне визнання. У відомому трактаті ченця Теофіла з Падерборна Русь-Україну названо «країною, де відкриті таємниці мистецтва емалі й різноманітності черні».

Талановитим майстром тих давніх часів був Лазар Богша (друга пол. XII ст.). Його вироби з емалі стали вершиною руського емалевого виробництва. 

Найкращі серед них — князівські діадеми, хрест Єфросинії Полоцької.

Високого розвитку досягло дерев’яне, а згодом кам’яне будівництво. Будували з каменю та плінфи (вид цегли) із застосуванням спеціального розчину. Серед будівель були палаци, храми, вежі, брами, житлові споруди (в основному з дерева). Розвивалося ливарне ремесло.

Важливу роль в економіці Русі-України за княжих часів відігравала торгівля, особливо зовнішня. 
Вивозили шкури, хутра, мед, віск, збіжжя, сіль; привозили різні предмети розкоші: тканини, металеві та скляні вироби, зброю, прикраси. Завозилися рідкісні фрукти, овочі, прянощі, вина тощо.

Розвиток зовнішньої торгівлі зумовлений розташуванням руських земель на перетині важливих міжнародних торговельних шляхів

Це  шлях «із варягів у греки», або Грецький. Сухопутний шлях – Залозний – пролягав через приазовські степи до Каспійського моря й далі до країн Закавказзя та Сходу. 
На початку ХІ ст. виник суходільний шлях з Києва до верхньодунайських міст, який пролягав землями Південної Русі, Польщі, Моравії, Богемії. Протягом ХІІ -- ХІІІ ст. налагодилися жваві торговельні зв’язки між руськими
землями-князівствами.

Торгівля сприяла грошовому обігу. Спочатку на східнослов’янських землях ходили арабські диргеми, візантійські номісми, міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Великого та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні монети - срібники, златники. Під час великих торговельних операцій розраховувалися срібними зливками-гривнями вагою від 95 до 197 г. В обігу були гривні різних типів: київська, чернігівська, новгородська та інші.

Важливими допоміжними галузями господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Так, мед і віск становили важливу статтю в зовнішній торгівлі держави.

Соціально-економічні, політичні зміни зумовили виникнення ще в третій чверті І тис. нових форм поселень — градів.

«Повість минулих літ» засвідчує існування в IX—X ст. понад 20 міст, в XI ст. літописи згадують ще 32 міста, а вже в XIII ст. — 300 градів.

Давньоруський град був укріплений валами, ровами й структурно поділявся на дитинець і посад. Його складовими частинами виступали також передмістя, околиці, де розташовувалися феодальні садиби, монастирі. Площа найбільших міст сягала кількасот гектарів, а чисельність населення — кількох десятків тисяч чоловік. 
За підрахунками академіка П. Толочка, у ХІІ-ХІІІ ст. міського населення у Києві було 50 тис. чол., у Чернігові, Галичі
— 25 тис., Переяславі — 10—12 тис. 
Для порівняння: у Лондоні XI ст. — ЗО тис. чол., Гамбурзі й Гданську
— майже 20 тис. чол. 
У містах жили князі, бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, челядники.


Комментариев нет:

Отправить комментарий